Олександр Щербина – талановитий вчений і філософ, але… сліпий. Його життєвий шлях є яскравим прикладом того, що будь-яка вада не може завадити здобути освіту, науковий авторитет та вести активне громадське життя. Більше на chernigiv.one.
Сторінками біографії
Олександр Мусійович Щербина з’явився на світ 1 березня 1974 в місті Прилуки. Його долю визначив нещасний випадок в ранньому дитинстві. Коли Олександру було тільки два роки, він упав у яму з вапном. Отримавши опіки поверхні тіла та внутрішніх органів, хлопчик втратив зір. Як зазвичай, такі люди вважаються відрізаними від життя та нікому не потрібними.
Від природи маленький Олександр був розумний та допитливий, до того ж і родина піклувалася про його розвиток, не зважаючи на сліпоту. Освіта хлопчика почалася з того дня, коли його старший брат Костянтин привіз книжку з рельєфним шрифтом спеціально для незрячих. Олександр швидко навчився читати книжки зі шрифтом Брайля. Старші брати допомогли йому опанувати декілька іноземних мов, серед яких була німецька, французька, а потім іще латина та грецька.
Кілька років Олександр навчався у Прилуцькій класичній гімназії та зміг її блискуче закінчити. Вищу освіту О. Щербина здобув у Київському університеті імені святого Володимира, де навчався на історико-філологічному факультеті. В студентські роки, у 1903 році, він написав наукову працю «Вчення Канта про річ в собі», яка була відзначена золотою медаллю.
З 1908 року по 1918 Олександр Мусійович обіймав посаду приват-доцента кафедри філософії університету у Москві. В ці роки він читав для студентів лекції з логіки та етики.
Наукова та громадська діяльність
Здобувши освіту фактично наосліп, Олександр Щербина почав наукові дослідження в галузі тифології або тифолопедагогіки, яка по суті є методикою освіти незрячих людей. По закінченні Першої світової багато військових поверталися додому сліпими, що робило проблему освіти таких людей ще більше актуальною. Олександр Мусійович часто зустрічався з військовими, що втратили зір, у шпиталях та притулках для інвалідів війни. Він був живим прикладом того, що сліпа людина може здобувати освіту та вести активне життя.
З 1918 року Олександр Мусійович став очільником кафедри філософії в університеті міста Катеринослав (колишня назва міста Дніпро). У цьому закладі він два роки викладав філософію та давньогрецьку мову. У 1920 році університети в Україні закрили, Олександр Щербина повернувся до Прилук. У рідному місті О. Щербина разом з однодумцями заснував Педагогічну школу, яка згодом була перетворена на Педагогічні курси. Через деякий час курси стали Педагогічним технікумом. В цьому закладі О. Щербина працював 9 років. З 1921 по 1923 рік Олександр Щербина працював у Полтавському інституті народної освіти.
Олександр Мусійович Щербина багато в чому вибивався із шаблонів, що були прийняті у радянському суспільстві. Владним структурам не подобалося те, що сліпий професор читає лекції та має чималий авторитет. Згідно з догмами радянських часів, у суспільстві не мало бути інвалідів. В місцевій пресі з’явився лист, буцімто від народу, з вимогою звільнити професора з посади. Однією із причин такої вимоги було те, що професор вірить в Бога. Олександра Щербину позбавили посади. До в’язниці він не потрапив лише тому, що був сліпим.
Важкі обставини життя та постійні претензії з боку влади стали причиною значного погіршення стану здоров’я професора. Останні роки свого життя він знаходився у психіатричній клініці. 7 січня 1934 року Олександра Мусійовича не стало. поховали вченого у Києві на Лук’янівському кладовищі.
Основні наукові дослідження Олександра Щербини були присвячені питанням тлумачення вчення Канта, а саме логіки та гносеології. В інших своїх працях він торкався проблем етики, психології та адаптації незрячих людей у суспільстві.